< НазадВперед >

ПЛАН РОБОТИ МУЗЕЮ ІСТОРІЇ ШКОЛИ
на 2016-2017 навчальний рік

Мета:

Виховання в учнях основ громадянськості, національної свідомості, патріотизму, загальнолюдської моралі, формування поваги до правди, справедливості, милосердя, доброти.

Завдання музею:

• · сприяння вихованню в учнів почуття патріотизму, формування національної самосвідомості та високих моральних якостей громадянина України;
• · формувати особистісне, емоційно забарвлене ставлення до історичних фактів,
• · виховувати любов і повагу до минулого своєї країни;
• · розширювати історичний кругозір;
• · зберігати і підтримувати традиції школи;
• · служити цілям вдосконалення освітнього процесу засобами додаткового навчання;
• · виховувати пізнавальні інтереси і здібності;
• · сприяти оволодінню учнями практичними навичками пошукової, дослідницької діяльності;
• · сприяти розвитку розумових, творчих, комунікативних здібностей учнів;
• · сприяти ранній профілізації учнів: знайомство з основами музейної справи та екскурсійної діяльності.

Шкільний музей – один із феноменів
вітчизняної культури і освіти.

Розбуджуючи степову тишу, лунав гудок паротяга. Лунав голосно, заклично. Саме з цього гудка, який пролунав 1 серпня 1868 року, і розпочалася історія нашого міста – міста залізничників – Помічної.

Залізниця дала життя не лише місту, а й нашій школі.

У 1913 році на станції Помічна була відкрита трикласна школа. Спочатку вона містилася у казармі колійного майстра, а згодом – у спеціально збудованому приміщенні в західній частині поселення. Будувалася і утримувалася школа за рахунок залізниченого відомства, де значилась під номером 19. У 1916 році її відвідувало біля 60 учнів. Будівля була замалою для такої кількості дітей, і в 1918 році школу переведено в приміщення колишнього заїжджого двору поміщика Степанова, де вона знаходилась до середини 30-х років.

У 1920 році діти перейшли на 4-х річне навчання, а в 1929 році було запроваджено 7-річне навчання.

З 1933-1934 навчального року школа почала працювати як середня. Але приміщення було мало пристосованим, тому в 1933-1935 роках за рішенням управління Одеської залізниці було збудовано нове приміщення на 360 учнівських місць.

Третього жовтня 1935 року, згідно архівних даних, президія Піщанобрідського райвиконкому слухала питання “Про хід нового навчального року”, серед інших директорів звітував про готовність новобудови і директор Помічнянської десятирічки Степан Сафронович Качуровський.

Та недовго помічнянці тішилися новою школою. Грянула війна.

Зруйноване місто. Зруйнована школа. Коли 17 березня 1944 року Помічну звільнили від фашистів, постало птання про її відбудову. 25 березня 1944 року директором школи було призначео Фесенко Тетяну Потапівну. На тендітні жіночі плечі лягла важка ноша. Працювали учні, вчителі, батьки, пенсіонери-будівники. А тим часом 3 серпня в Управлінні Одеської залізниці було підписано проект відбудови школи №19. 5 серпня його вже отримав новий директор Кравчик Яків Ісакович, який тільки-но після важкого поранення прибув у Помічну. До початку навчального року ремонтні роботи не встигли завершити, але заняття розпочалися вчасно. Початкові класи навчалися в бараках, де раніше був госпіталь. Старшокласники поставили парти у дворі школи, де й проводили уроки, а потім займались відбудовою школи. До настання холодів ремонтні роботи було завершено.

24 жовтня 1960 року рада Міністрів СРСР прийняла Постанову за № 1115 “Про передачу частини загальноосвітніх шкіл Міністерства шляхів сполучення в підпорядкування Міністерств освіти союзних республік”. Згідно цієї постанови 4 грудня 1960 року наша школа №19 була перейменована в школу №1 м. Помічної і передана в розпорядження Новоукраїнського відділу народної освіти. 30 грудня 1962 року Указом Президії Верховної Ради УРСР м. Помічна було включено до складу Добровеличківського району, а школу передано в підпорядкування Добровеличківского райвно.

Росло місто, зростала й кількість учнів, тому в школі постійно велися будівельні роботи. У 1962-1964 роках збудовано приміщення для початкових класів, спортивний зал, 1966 році – їдальню, у 1980 році – нове приміщення їдальні, а старе переобладнано під майстерню.

1 лютого 2005 року згідно розпорядження голови Добровеличківської районної державної адміністрації від 30.11.2004 року № 547-р Помічнянську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1 та дошкільний навчальний заклад №1 реорганізовано в навчально-виховний комплекс “загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад” №1 Помічнянської міської ради Кіровоградської області.

У січні 2014 року школі присвоєно ім'я Героя України Березняка Євгена Степановича.

За 101 рік діяльності школи з її стін і через серця та розум вчителів пройшло понад 5,5 тис. випускників.

Серед наших випускників є багато людей, якими пишається не лише школа, а й наше місто.

Це і доктор фізико-математичних наук, професор Харківського університету В.П. Петренко; Гаджієнко Н.В. – кандидат медичних наук, доцент Одеського медичного інституту, інженер-атомник Романенко В.М., які, на жаль, передчасно пішли з життя.

Професор Одеського університету Леонід Дашуков нині запрошений на викладацьку роботу до Сполучених Штатів Америки.

Доктор медичних наук Трегубенко Анатолій Іванович – професор Одеського медичного інституту.

Доктор медичних наук Коваленко Анатолій Іванович – теж професор медичного інституту.

Маслов Веніамін Гнатович, генерал-майор медичної служби, доктор медичних наук, Академік Академії військових наук, професор Саратовського медичного інституту. Пишається школа і місто Веніаміном Гнатовичем Масловим, який закінчив 10 класів із Золотою медаллю, здобув професію лікаря-хірурга. Працював хірургом у військових госпіталях Мурманська, Львова. Захистив кандидатську , а потім докторську дисертацію. Був головним хірургом групи Радянських військ у Чехословаччині, заступником головного хірурга Радянської Армії.

Робить операції на серці, легенях, органах травлення. Має 179 наукових праць, з них 6 монографій. Має 9 винаходів для проведення операцій.

Нині доктор медичних наук, професор, Академік академії військових наук, генерал-майор медичної служби у відставці, працює професором кафедри загальної хірургії Саратовського медичного університету.

Радзіончик Володимир Федорович – кандидат технічних наук, завідуючий кафедрою Харківського авіаційного інституту.

Барабаш Валерій Павлович – кандидат педагогічних наук, викладач Кіровоградського університету ім. В.К. Винниченка.

Професор Одеського педагогічного інституту ім.К.Д. Ушинського Орищенко Володимир Георгійович.

Наша школа є окрасою центральної частини міста.

Школа завжди була і є невід¢ємною частиною суспільства. В ній, як у дзеркалі, відбивається вся його історія, всі його проблеми.

У 1923 році на станції Помічна було створено комсомольський осередок, а у 1924 році – піонерську організацію.

За спогадами Євдокії Пархоменко, в стіни школи діяльність піонерської організації було перенесено у 1928-1929 році. Першим піонервожатим був Тимофій Лисак, а потім сама Дуся Пархоменко. Коли школа стала десятирічкою, тут була в 1934 році створена і комсомольська організація, пригадує Фруль Борис Петрович. До війни піонери та комсомольці приймали участь у проведенні підписки серед населення на газети та журнали, облігації державного займу, допомагали ремонтувати колії, розчищати їх від снігових заметів, займалися організацією свят, дозвілля і всього життя учнівської молоді.

У зв'язку з суспільними процесами кінця 80-х років у 1989-1990 навчальному році діяльність піонерської і комсомольської організацій в школі припинилась.

Трагічний і в той же час величний слід в історії школи залишила Велика Вітчизняна війна. З перших її днів при відділенні залізничної міліції було створено винищувальний загін, куди ввійшли вчителі і старшокласники нашої школи. Командиром був учитель військової справи Іван Потапович Феденко (загинув на фронті), а політруком Юрій Йосипович Пашковський – завуч школи (приймав участь у Нюрнберзькому процесі як перекладач). Загін охороняв станцію від диверсантів.

4 серпня 1941 року фашисти окупували місто, та помічнянці не схилили голови перед ворогом. Випускники нашої школи Василь Вовченко та Іван Гаджієнко створили підпільну організацію, яка підтримувала зв¢язок із партизанським загоном імені Пожарського. Зв¢язківцем був юний Алік Сініцький, який до війни закінчив 4 класи. Коли восени 1943 року він потрапив до гестапо, ніякі тортури не змусили піонера видати спільників. Разом із Володимиром Савощиком, Леонідом Односумом та Юрієм Коломійцем Алік Сініцький був розстріляний у Первомайську.

2176 помічнянців, майже всі вони випускники залізничної школи № 19, воювали на фронтах Другої світової війни. Немає такої битви, де б не приймали участі помічнянці. На медалях наших випускників вся Європа. Серед воїнів вчителі школи: Шевчук Іван Степанович, Захарченко Олександр Степанович, Михайлюк Петро Іванович, Максименко Євгеній Іванович, Гемпфер Раїса Михайлівна, Березняк Іван Фадейович, Кравчик Яків Ісакович, Надводнюк Іван Йосипович, Звершановський Іван Арсентійович, Пашковський Юрій Йосипович, відважна льотчиця Сухина Віра Тарасівна, наш випускник вчитель математики, директор школи, а потім льотчик, батальйонний комісар Григорій Кирилович Дубінін. На фронті з перших днів війни, зробив 112 бойових вильотів. Нагороджений Орденом Червоної Зірки, Орденом Червоного Прапора, Орденом Леніна, загинув 8 вересня 1942 року.

“Сражаясь с трижды проклятым фашистом,
За честь и славу попранной земли,
Он не жалел своей кипучей жизни
Во имя счастья, песен и любви,” - писав у своєму щоденнику бойовий побратим, технік-лейтенант Горбатенков.

За мужність і героїзм, проявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, 1120 помічнянців (в основному випускники нашої школи) нагороджені бойовими орденами і медалями. 237 наших випускників сплять вічним сном у братських могилах від Волги до Берліна.

Наша школа завжди славилася вчителями – ерудованими, принциповими, добрими, чуйними. У 1940 році педагогічний колектив складав 35, у 1948 році – 37, а в нинішньому 2006 – 42 вчителів. У 1948 році лише 13 вчителів мали вищу освіту, 9 – двох-трьох-річний учительський інститут, 15 – середню спеціальну освіту. Нині 38 вчителів мають вищу освіту, 4 – середню, 2 з них навчаються в педагогічному університеті. Зі стін нашої школи вийшли 4 Заслужених вчителі України. Ще до війни розпочав свою трудову діяльність учитель української мови та літератури Надводнюк Іван Йосипович, який вже будучи директором школи №2, став Заслуженим вчителем УРСР.

У 40-60-х роках працював у першій школі Манько Іван Якович – закоханий у хімію, своїх вихованців і квіти. Випускники розповідають таку бувальщину. На свято Останнього Дзвоника дуже хотілося його учням вручити улюбленому вчителю квіти, але грошей та й квітів у повоєнні роки було негусто... Отож і зірвали обережненько кілька тюльпанів у квітнику самого Івана Яковича. А коли вручили квіти вчителю, він побачив на їх стебельцях кольорові ниточки (так позначав Іван Якович тюльпани, щоб при висадці знати, де і якого кольору цибулька). І весь клас побачив ці ниточки тільки тоді, коли квіти були вже в руках вчителя. Німа сцена. Повні очі сліз у всього класу. А вчитель тихенько говорить: “Бачу, що квіти з мого квітника. Але я вдячний за те, що зірвали їх акуратно, не пошкодили коріння, а ще більше вдячний за те, що вам захотілося подарувати мені квіти.” Лагідна посмішка, всерозуміючі очі вчителя на все життя запам¢яталися випускникам і стали доброю наукою.

У 1983 році за плідну працю звання “Заслужений вчитель України” було присвоєно Красоті Олені Трохимівні. 10 років вона вела районну школу передового досвіду, її учні були переможцями районних, обласних олімпіад з математики, приймали участь у республіканських олімпіадах юних математиків. У 1977 році Олена Трохимівна обиралась делегатом ІУ з¢їзду працівників освіти України.

У 1995 році звання “Заслужений вчитель України” був удостоєний Сідельніков Микола Олександрович. Вчитель фізики, завуч, директор школи – такий його творчий шлях у нашій школі. Незмінний керівник районного методичного об¢єднання вчителів фізики, член обласної творчої групи. Його учні – переможці районних, обласних, республіканських олімпіад юних фізиків, а гурток радіоаматорів підтримував зв¢язки з багатьма країнами світу. Та багато ще не встиг зробити Микола Олександрович. Пішов з життя в 56 років. Прощалися з ним діти і колеги на День вчителя 6 жовтня 1996 року.

В школі працюють вчителі вищої категорії, вчителі методисти: Вітко М.І., Скороход С.В., старші вчителі: Сигида О.М., Колос А.А., Трибко О.Б. Тендюк Л.І. Їх творча праця забезпечує високий рівень знань учнів, цікаву і змістовну позакласну роботу. Багато вчителів є випускниками нашої школи: директор школи – Сигида О.М., вчитель зарубіжної літератури Вітко М.І., вчитель музики Щербина Л.С., вчитель історії Гамзатова О.М., вчитель початкових класів Паладіна Л.В., вчитель іноземної мови Сазіна О.А., психолог Шостак О.В., бібліотекар Купріяненко Н.І.

Жодне міське свято чи важлива подія не обходяться без участі наших вчителів.

Пекучим болем у серцях вчителів, учнів назавжди залишиться і загибель у далекому Афганістані трьох випускників.

Під час висадки десанту зірвався з вузького виступу скелі поранений 19-річний Анатолій Мірошніченко в жовтні 1986 року.

“Мамо, тату. Квіти польові тут такі ж, як і на Україні”, - писав додому його ровесник Козирєв Ігор. Розривна куля наздогнала Ігоря на мінному полі у грудні 1986 року.

Закриваючи командирський літак, кинув свою бойову машину назустріч “Стінгеру” старший лейтенант Єшин Сергій у травні 1987 року.

Ми ніколи не зможемо пробачити це тим, хто кинув наших дітей у пекло страшної афганської війни.

Пишається школа своїм випускником Семеном Петровичом Хулгою. Він закінчив інститут залізничного транспорту в Одесі. Але в світі було неспокійно. І Семен Петрович вирішив присвятити своє життя військовій справі. З відзнакою закінчив артилерійське відділення курсів військово-морського флоту, а перед самою війною – вищі курси командного складцу в місті Ленінграді і одержав призначення на новітній лідер есмінців “Харків”, де й зустрів початок Великої Вітчизняної війни. Уже 26 червня брав участь у надзвичайно важкій бойовій операції по знищенню нафтосховища у румунському порту Констанца. Фашистська база, порт, залізничний вузол були повністю знищені.

Після війни фашистський генерал Редер визнав, що німці не чекали і не передбачали, що Чорноморський флот вже на четвертий день війни зможе здійснити таку значну і зухвалу операцію.

Семен Петрович – учасник героїчної оборони Одеси, Севастополя, Кавказу, десантів у Феодосії, на Керчинському півосторові, Малій Землі. Понад 50 бойових операцій провів він зі своїми побратимами-чорноморцями. І всюди моряки виявляли чудеса хоробрості.

Двічі Семена Петровича було поранено, тричі контужено, двічі дружина одержувала повідомлення, що загинув смертю хоробрих. Але він залишався жити і продовжував громити ворога.

За свій ратний подвиг Хулга С.П. нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Нахімова і Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни.

27 років віддав службі на Чорноморському флоті Семен Петрович, вийшов у відставку у чині капітана І рангу.

Всю війну воював на Балтійському морі капітан І рангу Фруль Борис Петрович. Його подвиги оцінені бойовими орденами та медалями, а фото занесено до Почесної дошки “Герої Балтики”.

Велика Вітчизняна війна застала нашого вихованця Реву Леоніда Васильовича в Прибалтиці, де він проходив військову службу.

З тяжкими кривавими боями відступали воїни-артилерісти. А воював Леонід Васильович у складі 20 артилерійської бригади прориву Верховного головнокомандуючого. Пригадує він героїчну оборону Москви, розгром фашистів під Сталінградом, штурм Савур-могили – це район жорстоких боїв на Міус-фронті.

У складі 4-го Українського фронту воював на Перекопі, особливо запам¢ятався штурм Сапун-гори в Севастополі, де загинуло багато бойових побратимів. Та 9 травня місто моряків було звільнено.

Після переформування сержант Рева приймав участь у боях на території східної Прусії, брав Кенігсберг – гніздо фашистського офіцерства.

За бойові подвиги Леонід Васильович нагороджений двома медалями “За бойові заслуги”, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни, медаллю “За перемогу над Німеччиною” і удостоєний високої честі: став учасником Параду Перемоги в Москві, який відбувся 24 червня 1945 року.

Наша школа і місто пишаються воїном-переможцем Ревою Леонідом Васильовичом.

Іван Леонтійович Модзіовський – випускник нашої школи 1940 року не встиг стати знаменитою людиною.

Як найдорожчі реліквії в сім¢ї Модзіовських зберігаються щоденники, які юнак писав у 1938-1941 роках, будучи учнем, а потім і студентом. По його записах можна вивчати історію нашої школи, розвиток подій, які привели до розв¢язання Другої світової війни і хід самої війни у 1939-1941 рр. Вражає точність опису подій, розуміння трагедії, що розгортається в світі. Не думав і не гадав школяр, що ця війна поглине колись і його.

Подіям шкільного життя, світовим подіям Іван присвячував власні вірші. А скільки віршів він присвятив шкільним друзям, які навіть і не знали про його захоплення. Є в щоденнику і рядки, присвячені першому коханню, зберігся квиток, по якому Іван вперше ходив з дівчиною в кіно. Дивишся на нього, і серце стискається від болю. Папірець зберігся, а людини немає вже 63 роки.

Вражає сила волі підлітка. У 9 класі він поставив мету закінчити школу на “відмінно”. Про його досягнення свідчать Похвальні грамоти НародногоКомісаріату шляхів сполучення (школа була залізничною).

Висока нагорода дала йому право без екзаменів поступити до Всесоюзного Інституту Інженерів залізничного транспорту в Москві. Отже, з 1 вересня 1940 року Іван – студент.

Новим друзям, студентським проблемам, враженням від столиці присвячено майже весь шостий щоденник. Юнак сумував за рідним краєм, домівкою, друзями, і це вилилось у поетичні рядки:

Мій краю широкий, коханий мій краю,
До тебе я часто думками літаю.
Мені сняться хатки твої білі
І верби, що в лузі верхів¢я схилили...

Уже з перших днів війни Іван потрапив на фронт, хоч зір мав 0,5 %. Про це розповіла однокласниця Марія Полюх, яка теж навчалася в Москві.

Якими шляхами водила війна солдата, можна лише здогадуватися, бо рідні не одержали від нього жодного листа. 4 серпня 1941 року Помічна була окупована фашистами, а коли її звільнили 17 березня 1944 року Іван уже загинув. Ворожа куля наздогнала бійця у донецьких степах біля села Степанівка Сніжнянського району 27 липня 1943 року на 21 році життя. Наймовірніше, що він воював під Москвою, пройшов тяжкими фронтовими дорогами до Сталінграда, а звідти у складі Південного фронту (так був перейменований Сталінградський фронт) потрапив на Донеччину. У районі ріки Міус фашисти збудували могутні укріплення “Міус-фронт”, сподіваючись зупинити тут наступ радянських віфйськ. Ціною величезних втрат Південного фронту ці укріплення було прорвано, штурмом взято Савур-могилу. Заплатив за ці перемоги своїм життям і Модзіовський Іван.

У похоронці сказано, що гвардії рядовий Іван Модзіовський загинув смертю хоробрих. І ми віримо, що саме так і було, бо ще учнем він писав:

Наш народ советский
Не уступит никому.
По земле нашей фашисту
Не ходить ни одному.

Іван зробив усе, щоб фашисти не топтали рідну землю.

Хочеться нагадати рядки із щоденника, датовані 19 липня 1940 року: “Вряд ли я буду когда знаменитым человеком. Я, наверное, буду одним из тех незаметных людей, благодаря которым в нашей старне делаются весьма заметные дела. А разве мне больше нужно, чем отдавать весь свой труд на благо нашей родины?!” Іван віддав більше ніж працю – своє життя.

Хочеться розповісти про героїчну долю ще одного вихованця нашої школи – Березняка Євгена Степановича, ім¢я якого відоме і в нашій країні, і за її межами.

Війна змусила його залишити мирну педагогічну працю і стати на захист Батьківщини. Спочатку в рядах Дніпропетровського підпілля, а потім у військовій розвідці, що діяла у ворожому стані на території Польщі. Під іменем капітана Михайлова Євген Степанович очолював підпільну групу “Голос”, яка врятувала від знищення фашистами старовинне місто Краків, котре за красу називають “польськими Афінами”.

Більшості людей старшого покоління Євген Степанович відомий під іменем “Майор Вихор”. Адже це Євген Степанович став прообразом цієї людини-легенди із фільму “Майор-Вихор”. Про події тих буремних років він розповідає в книгах “Я – Голос”, “Операція “Голос”, “Пароль “Дум спіро”, що видавалися українською, російською, польською, болгарською та іншими мовами.

За спиною Євгена Степановича педагогічний шлях довжиною за 65 років.

Учитель, старший науковий співробітник інституту педагогіки Академії педагогічних наук України, кандидат педагогічних наук, начальник управління шкіл Міністерства освіти.

Має більше 100 наукових праць, присвячених вихованню і навчанню юного покоління.

Його творча педагогічна праця відзначена медалями К.Д. Ушинського, Н.К. Крупської, А.С. Макаренка, Почесною Грамотою Верховної Ради України. Удостоєний звання “Заслуженого вчителя”.

Євген Степанович неодноразово відвідував нашу школу, зустрічався із вчителями, учнями, розповідав про свій бойовий шлях. Завжди щиро дякував учителям за міцні знання і душевне тепло, яке вони віддавали і віддають своїм вихованцям.

Незалежна Україна гідно оцінила трудовий і бойовий подвиг Євгена Степановича. Указом Президента України від 21 серпня 2001 року №703 Березняку Євгену Степановичу присвоєно високе звання Герой України врученням ордена “Золота Зітка”. Ми пишаємося своїм вихованцем. Напередодні 60-річниці з Дня Перемоги на приміщенні школи відкрито меморіальну дошку, яка засвідчує, що Березняк Є.С. навчався в нашій школі.

Пишається школа і місто Веніаміном Гнатовичем Масловим, який закінчив 10 класів із Золотою медаллю, здобув професію лікаря-хірурга. Працював хірургом у військових госпіталях Мурманська, Львова. Захистив кандидатську , а потім докторську дисертацію. Був головним хірургом групи Радянських військ у Чехословаччині, заступником головного хірурга Радянської Армії.

Робить операції на серці, легенях, органах травлення. Має 179 наукових праць, з них 6 монографій. Має 9 винаходів для проведення операцій.

Нині доктор медичних наук, професор, Академік академії військових наук, генерал-майор медичної служби у відставці, працює професором кафедри загальної хірургії Саратовського медичного університету.

З гордістю хочеться розповісти і про випускника школи Гусейнова Григорія Джамаловича, головного редактора часопису “Кур¢єр Кривбасу”, члена Спілки письменників України.

Перу Григорія Джамаловича належать такі кники, як “Незаймані сніги”, “Чаша ювеліра Карла Фаберже”, анталогія у 3-х томах “На землі, на рідній”, багатотомна праця “господні зерна”, присвячена видатним людям нашого краю та України.

Восени 2005 року вийшло друге доповнене видання книги Гусейнова “Сповідь дитинства”. Це світла і радісна сповідь про дитинство і юність автора, про Помічну і помічнянців.

Творчий доробок Г.Д.Гусейнова оцінений преміями І.Огієнка, Антоновичів, Ястребова, В.Винниченка. Одну із премій у сумі 5 тис.доларів Григорій Джамалович передав у фонд потерпілих під час авіакатастрофи у Скнилові. Ми пишаємося гуманним вчинком нашого випускника.

Сьогодні стежину до школи торує 578 учнів. Прийде час і вона виведе їх на широкі життєві шляхи, а когось і на вершину слави. Дружна шкільна родина теж буде пишатися ними.

Джерела:
1. Державний архів Кіровоградської області. – Р-1308, опис І, справа 2, лист 14.
2. Державний архів Кіровоградської області. – Р-308, опис І, справа 137, лист 42.
3. Історія міст і сіл УРСР: Кіровоградська область. – К., 1972.
4. Юхно Я.С. Помічна – місто залізничників: Короткий історико-краєзнавчий нарис. – Помічна, 1968.
5. Горбатенков В.Ю. Щоденники. Фронт. 1942.
6. Модзіовський І.Л. Щоденники. Помічна – Москва. 1938-1941.
7. Паспорт середньої школи №19 станції Помічна Одеської залізниці. 1948-1952.
8. Довідка начальника штабу 10-го окремого авіаційного полку далекої розвідки.

Інтерв'ю

1. Бабій Поліна Григорівна, 1942 р.н. Помічна, в.Перемоги, 120/7.
2. Березняк Євген Степанович, 1914 р.н. Київ, в. Червоноармійська, 132/125.
3. Гирба Антоніна Миколаївна. 1935 р.н. Помічна, в.Кірова, 80.
4. Квасильчук Віталій Іванович, 1933 р.н. Помічна, пр.Новий, 7/8.
5. Пархоменко Євдокія Антонівна, 1915 р.н. Помічна, в.Франка, 9/1
6. Пархоменко Петро Антонович, 1923 р.н. Помічна, в.Франка, 9/2.
7. Просол (Полюх) Марія Павлівна, 1922 р.н. Помічна, в. Гагаріна, 9.
8. Рева Леонід Васильович, 1919 р.н. Помічна, в.Гагаріна, 18.
9. Фруль Борис Петрович, 1917 р.н. Помічна, в.Леніна, 56.

Консультант: Лисенко Г.Т.

Попередня - Вгору - Наступна